НЕВИГАДАНА ІСТОРІЯ З ЖИТТЯ…

В житті кожної людини трапляються зустрічі, які стають доленосними та визначають подальшу долю. Саме такою стала для студентки медичної академії Катерини Гордійчук зустріч з легендарним «Сумраком» Ігорем Гордійчуком у  Дніпровській обласній клінічній лікарні імені Мечникова, де вона працювала медичною сестрою.

Йшов 2014-й… Страшний рік початку російської агресії на території України, який приніс численні втрати, десятки скалічених та закатованих українських воїнів, які відважно захищали від ворога свою землю.  На той час до лікарні Мечникова у Дніпрі доправляли найважчих поранених, здебільшого тих, хто потребував складних нейрохірургічних операцій.

Того спекотного літа волонтери Червоного Хреста доправили важкопораненого за № 395 без документів, без імені та звання. Він практично не мав жодної надії на виживання, але операційна бригада на чолі з Андрієм Сірко,  нейрохірургом від Бога,  витягли його майже з того світу. Як  з’ясувалося пізніше, цим пораненим був Гордійчук Ігор Володимирович,   який мужньо обороняв стратегічну висоту Савур-Могилу.

Коли він прийшов до тями після операції та назвав своє ім’я і звання, йому навіть спочатку не повірили, адже здебільшого до лікарні потрапляв рядовий склад. Вже потім колеги Катерини жартували: «Бач, твій однофамілець та ще й по батькові співпадає».  Так Катя Гордійчук дізналася про полковника Ігоря Гордійчука.

Під час чергувань Катерина багато спілкувалася та опікувалася Ігорем Володимировичем. Дівчину вразив той факт, що офіцер розмовляв українською мовою так, як розмовляють на її рідній Рівненщині. Виявилося, що вони  з одного району – Корецького. Ось така несподіванка… Хоча й було важко, але Ігор Володимирович пригадав ім’я дружини та дочки, проте зовсім не міг згадати їх номери телефонів. Катя відчувала, як бракувало пораненому  поряд близької людини,  бачила, що він переживає через те, що рідні не знають, де він і що з ним. І… взялася за пошуки дружини Ігоря Гордійчука. Через свою матір, яка працювала медичною сестрою у Корецькій лікарні, через знайомих вона віднайшла дружину Тетяну, зателефонувала їй та повідомила про поранення та місце знаходження чоловіка. Наступного дня Тетяна вже була у Дніпрі біля чоловіка, і з того часу вже не відходила від нього, стала його янголом-охоронцем, правою рукою, незмінною помічницею під час реабілітації.

А для Катерини Гордійчук зустріч з героїчним «Сумраком» стала доленосною у прямому сенсі, адже вона прийняла рішення стати військовим лікарем. Наразі ця тендітна русява дівчина закінчує 2 курс військово-медичної академії і, пригадуючи, говорить:  «Спочатку планувала стати лікарем-педіатром. Але в лікарні я стільки бачила важкопоранених наших бійців, яких привозили з поля бою,  бачила, як їх повертали до життя наші лікарі, і це було справжнім чудом. Йде війна і, на жаль, є велика потреба у військових лікарях. Але головним важелем у прийнятті мого рішення стало знайомствоб з Ігорем Гордійчуком. Для мене він абсолютний приклад справжнього патріота, неймовірно сильної людини, яка живе заради України. А ще… Чесно кажучи, я практично не знала батька і мені завжди бракувало батьківської підтримки, відчуття батьківського  сильного «плеча». Поряд з Ігорем Володимировичем я нарешті це відчула, як і відчула те, що йому небайдужа моя доля, моє майбутнє. Він привітав моє рішення стати військовим лікарем, схвально поставився до наміру проходити стажування у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна. Я знаю, що будь-коли можу звернутися до нього за порадою та підтримкою. А це дуже багато для мене означає.

Ми постійно на телефонному зв’язку з Тетяно, дружиною Ігоря Володимировича, навіть моя мама з нею «приятелює», так би мовити, у телефонному форматі.

Я впевнена, що тоді, у 2014 році, наші життєві шляхи перетнулися невипадково. Те, що доля звела мене з цією надзвичайною людиною, їх чудовою родиною, стало поворотним моментом у моєму житті…»